Історія Вінниці

28.05.2014 17:11
 
Герб Вінниці

На території, яку займає сучасна Вінниця, людина оселялася з давніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового століття, ранньослов’янські поселення, що відносяться до черняхівської культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської РусіГалицько-Волинського князівства.

З географічної точки зору це землі, що лежать у середній течії Південного Бугу. Чудові природні умови — м'яка зима, жарке, але не посушливе літо, повноводні ріки і колись густі, суцільні ліси — дали початок людському життю в цих місцях ще в епоху палеоліту. Археологічні знахідки свідчать про заселення краю з давніх часів, одних тільки городищ на Вінниччиніи нараховується понад п'ятдесят.

Літописні часи

У літописні часи (X-XI ст.) «уличі та тиверці сиділи по Дністру». «Повість временних літ» повідомляє, що київський князь Олег стягував данину і панував «над галявинами, і древлянами, жителями півночі, радимичами, а з уличами і тиверцями воював». Незабаром Середнє Побужжя ввійшло до складуКиївської Русі, і вже в 907 році у відомий похід на Константинополь Олег взяв із собою «тиверців, відомих як товмачі».

У період феодальної роздробленості Київської Русі ці землі ввійшли до складу Галицько-Волинського князівства. У 1240 році під ударами орд Батия впавКиїв, татарські завойовники рушили на захід і незабаром вторглись у Поділля. Не знайшовши в західних сусідів допомоги і підтримки в боротьбі з навалою, галицько-волинський князь Данило Романович змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Татари брали з подолян данину, а самі кочували вДикому полі — у степах південніше річок СинюхаТясмин.

Велике князівство Литовське

На багате, хоч і ослаблене безперестанними поборами татар Поділля, стали заздрісно споглядати угорські, польські, литовські феодали. У 1362 роцівеликий князь литовський Ольгерд, зібравши значне військо, розбив у битві на ріці Синюсі орди братів Кутлубуга, Хачибея і Дмитра. Захоплені землі Ольгерд роздав своїм племінникам: Федорові, Юрієві, Олександру і Констянтину Коріятовичам.

Уздовж кордонів Дикого поля брати звели замки для захисту від набігів неспокійних південних сусідів. Подібні замки стали основою росту таких міст, якВінницяБрацлав та інших. Звичайно, поселення в цих зручних для життя й оборони місцевостях існували задовго до приходу Коріатовичів, що підтверджується археологічними даними. За історіографічною традицією XX ст., початок згаданих міст відносили до 1362-1363 років. Разом із тим, ця літературна версія не має документальних підтверджень, і експедиція Інституту археології НАНУ у 2005-2006 рр. відкрила у Вінниці залишки забудови періоду сер. ХІІІ-поч. XIV століть (на вінницькій Замковій горі - із керамічними артефактами від першої чверті ХІІІ до кінця XVI ст., тому це заповідне місце експедиція запропонувала "називати Литовським замком лише умовно"). Спорудження т. зв. "литовського замку" у Вінниці пов'язують із ім'ям племінника князя Ольгерда Федора Коріятовича ретроспективно, через його ореол фортифікатора закарпатского Мукачеве у 1390-ті рр. Тому "закладання фортеці у 1363 р." Федором Коріятовичем у межиріччі Богу-Віннички - цілковито краєзнавча аматорська думка, яка в науковій літературі відсутня. Назва «Вінниця»зустрічається вже в документі, підписаному 13 червня 1385 року в Кракові королем Владиславом Ягело. З багатьох версій, що пояснюють назву міста, мабуть, найбільш ймовірні ті, котрі ґрунтуються на наступних словах: «вінниця» — винокурня, де варилися винні пива, старослов'янське «въно» — посаг, придане, отримане Коріятовичами, і Вінничка — річка. Однак, "віно" є виключно юридичним терміном із шлюбного права, який застосовувався лише стосовно жінок; крім того, племінники залишалися васалами великого князя й увійшли в землю Подільську з його "презволения", а не внаслідок так званого дарування. Оскільки початковою назвою міста є Вѣничя (за Списком міст руських) або Вѣница (за літописами русько-литовськими), що збігається з назвою великої притоки Богу (Південного Бугу), у межиріччі яких власне розпочалося стале освоєння території Вінниці (за археологією, з першої чверті ХІІІ ст.), дане найменування необхідно вважати гідронімом аграрно-символічного (родинно-сакрального) змісту. При цьому однокорінними словами, крім вѣно, є насамперед старослов'янські слова вѣн - брат, родич, спільник, вѣна - ріка, притока, вѣнча - свято врожаю, вѣнди - родові знаки (і рибальські гачки як омонім), вѣ - гілка, рід (як омонім - також займенник "ми"). Давньослов'янське або руське походження і найменування річки та міста, і його належності до місцевої знаті та місцевих "отаманів" - представників громади (згаданих у русько-литовській Повісті про Поділля) підтверджується подільською грамотою 1391 р., віднайденою у Національному історичному архіві Республіки Білорусь: у грамоті згадується княгиня Вінницька, теща Гринька Сокілецького - подільского пана, вірного слуги Федора Коріятовича, який лише підтверджував спадкоємність вінницьких княжих володінь.

Невеликий дерев'яний замок не радував ординців. З 1400 по 1569 рік він піддавався тридцять разів великим нападам, горів і знову вставав над Бугом. ПісляКревської унії 1385 року, що об'єднала Польщу і Литву, багато польських феодалів рушило в Україну. У 1434 році вони захопили подільські землі аж до рікиМурафи, утворивши Подільське воєводство, і відправились на схід. Однак стійкий опір місцевого населення змусив їх відступити. Середнє Побужжя залишилося під владою Литви і називалося по головному місту Брацлавщиною.

В другій половині XV століття Вінниця вже користувалася магдебурзьким правом. Самоврядування здійснювалося виборним магістратом, куди входила рада з восьми чоловік на чолі з бургомістром, лава — суд з п'яти лавників на чолі з війтом і гміна з дванадцяти чоловік. Ремісники об’єднувалися в цехи. Швидкому економічному зростанню міста сприяв також торговельний шлях із Молдови в Москву. В часи Івана III між двома державами зав'язалися активні торговельні зв'язки. У XVI сторіччі ще більше участилися набіги кримчан на подільські землі, і вінницький замок часом уже не уміщав усіх бажаючих в ньому сховатися. У 1541 році татари особливо жорстоко спустошили околиці Вінниці і захопили багато бранців, яких, щоправда, удалося відбити.

У 1558 році вінницьким міщанам був наданий привілей на податкові пільги у зв'язку з переселенням міста до нового замку, зведеного ще 1512 року на неприступній скелі за наказом князя Костянтина Івановича Острозького, на той час старости брацлавського та вінницького. Той замок відтворював давньоруський град і теж був дерев'яний; у 1580 році його спалили татари. У вогні загинули всі надані місту грамоти. Життя селянства, що закріпачувалось, ставало все важчим. До того ж потрібно було безперестанку відбивати грабіжницькі напади ординців, що повторювалися майже щорічно. Дозорці на степових курганах тривожно вдивлялися в далечінь: удень стовпи пилу, а вночі заграва оповіщала про наближення ворога, що йшов по вододілі Південного Бугу і Дністра — так званим Кучманським шляхом. Про розміри нещасть можна судити по 1575 рокові, коли на Поділлі, Волині й у Галичині було узято в полон 55340 чоловік, викрадено 150 тисяч коней, 500 тисяч голів великої рогатої худоби, 200 тисяч овець. 1604 року у Вінниці новим старостою В. Калиновським було зведено "на сирому корені" новий замок на штучному острові Кемпа, який, утім, відігравав радше символічне тактичне значення. Напади кримчаків продовжувалися аж до кінця XVII століття. Будівництво майже стихло, тому що прибульці через Дике поле усе змітали на своєму шляху.

Річ Посполита

Єзуїтський монастир (1610-17 роки, сучасне фото). Нині — обласний архів

За Люблінською унією 1569 року Брацлавщина перейшла під владу Речі Посполитої і була перетворена вБрацлавське воєводство. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і у 1634 роках привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави і утвердження Магдебурзького права у1640 році.

У 1598 році у Вінницю були переведені всі урядові установи, і вона стала центром Брацлавського воєводства, тому що Брацлав ще частіше піддавався нападам татар, та й неспокійна Запорозька Січ містилася близько. Це обумовило наступний етап зростання Вінниці — забудову правого берега Бугу. Нове розташування замка, що зайняв найважливіше місце в структурі міста, сформувало і планувальну мережу вулиць Правобережжя.

У 1610 брацлавський староста Валентій Александр Калиновський пожертвував тридцять тисяч золотих, два села длямонастиря єзуїтів, що оселилися у Вінниці. Католики у 1617 та 1624 роках завершили будівництво двох монастирів, у 1642 відкрили єзуїтський колеґіум (школу), конвикт (гуртожиток), оточивши їх товстими цегельними стінами з вежами по кутах. Монастирський ансамбль розмістився в нагорній частині правого берега. Його будівлі у свій час зробили сильне враження капітальністю і добротністю, і з тих пір за ними закріпилася назва Мури (від латинського murus — стіна).

У 1616 році, на противагу кляштору єзуїтів, був заснований православний Вознесенський монастир; почалося змагання двох віросповідань (обрядів). У1621 році у Вінниці з'являються домініканці, яким староста Ян Одживольський дав місце в Мурах, великі маєтності; вони побудували монастир. Через 5 років відкривається другий православний монастир — Благовіщенський. Важливу роль відігравали тоді православні церковні братерства, у Вінниці — братерство Козьми і Дем'яна, організоване незабаром після Люблінської церковної унії. Українська братерська школа проіснувала у Вінниці поруч з Мурами біля двохсот років. У 1632 році за сприяння видатного діяча української культури митрополита Петра Могили, брацлавського підсудка Михайла Кропивницького був відкритий православний колегіум при братерському Вознесенську монастирі; через 7 років через підступи єзуїтів колегіум закрився.1645 року при Благовіщенському православному монастирі була створена братська школа.

Війна за визволення

У 1640 році король Владислав IV дав місту грамоту замість тих, які були втрачені під час пожежі в замку. Відповідно до цієї грамоти відновлювалося право магдебурзького суду, детально викладався порядок виборів посадових осіб, їхні відносини до старост і т.п. Однак королівські привілеї стосувалися в першу чергу поляків і католиків узагалі. Тому, коли в 1648 році спалахнула національно-визвольна війна, Вінниця зайняла в ній значне місце. 7 липня 1648 року повстанці на чолі з полковником Максимом Кривоносом звільнили Вінницю від шляхетських військ. У листопаді 1649 року в місті зупинявся Богдан Хмельницький, що повертався з полками з-під Зборова післяукладення перемир’я, за яким Вінниця включалася в число міст, де гетьман тримав свій гарнізон.

На початку 1651 року польсько-шляхетські війська, порушивши перемир'я, вторглись у Поділля. До Бугу наближався коронний гетьман Марцін (Мартин) Калиновський; 11 березня його 20-тисячний авангард показався біля міста. В укріпленому Вознесенську монастирі Вінниці перебували три тисячі козаків під проводом Івана Богуна.

Маючи намір раптовим ударом захопити місто, командир авангарду Лянцкоронський кинув у бій із загоном козаків, що вийшов назустріч, своїх вимуштруваних крилатих гусарів. Вони вишукувалися півмісяцем і почали оточувати невеликий загін. Однак козаки ринулися на ліве крило супротивника, прорвали бойовий порядок, кинулися до ріки, захоплюючи за собою півмісяць. Козаки, які рушили до монастиря, заманили гусарів на лід Бугу, де заздалегідь були підготовлені присипані соломою і снігом ополонки. Почалася облога. Багаторазові штурми монастиря ні до чого не призводили. Незабаром прийшла звістка, що на допомогу обложеним Хмельницький послав Уманський полк Йосипа Глухого і Полтавський полк Мартина Пушкаря. Супротивник поспішив відійти, але його наздогнали в Якушинецькому лісові під Вінницею і знищили.
Взимку 1654-1655 років війська під командуванням Станіслава «Ревери» Потоцького взяли Вінницю.

Після Андрусівського перемир'я 1667 року Брацлавщина, як і вся Правобережна Україна, залишилася під владою польської корони. Однак шляхетська Польща настільки ослабнула, що не змогла противитись натиску Туреччини і за Бучацьким миром 1672 року віддала туркам значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. Двадцять сім років, до 1699 року, володарювало на цих землях створене турками Сарматське князівство.

Заборона селитися в старих козацьких містах Наддніпрянщини призвела до масового пересування населення на землі магнатів і католицьких ченців, котрі були вигнані під час національно-визвольної війни. На Поділля, Брацлавщину, Київщину бігли від поміщицького гніту селяни з ВолиніГаличиниПолісся,Польщі. Прагнучи втримати селян у спустошених землях, польські магнати, що поступово також поверталися до колишніх «маєтностей», давали їм пільги або «слободи», що звільняли на кілька років від повинностей, дозволяли хоч на час відчути волю.

Через усе XVIII сторіччя прокочуються хвилі казацько-селянських повстань «гайдамак». Це був народний протест проти посилення магнатської колонізації і захоплення селянських земель. . Незважаючи на могутні соціальні потрясіння, магнатське землеволодіння продовжувало розквітати. Справжніми некоронованими подільськими королями стали Потоцькі. Великими маєтками розпоряджалися Грохольські, Ярошинські, Свейковські. Найвищого розквіту магнатська економіка досягла в 1760-1790 роках.

Наступ Російської імперії

Скорочуючи терміни слобод, уводячи все нові і нові форми оренди і повинностей, магнати згодом цілком захопили землю й остаточно закріпачили її безпосередніх власників — селян. Польська держава розхитувалася під ударами конфедерації власної шляхти. Вона була тричі поділена між могутніми сусідніми монархіями — РосієюАвстрією і Пруссією. За другим поділом 1793 року Поділля і Брацлавщина відійшли до Росії й утворили Подільську губернію, у західну частину губернії увійшло власне Подільське воєводство, у східну — Брацлавське.Через деякий час центром Подільської губернії стає містоКам'янець, тому Вінниця стала повітовим містом.

Під скіпетром російських імператорів якийсь час ще продовжують процвітати могутні великі землеволодіння подільських магнатів, але католицизм різко обмежується, а після придушення польських повстань 1830-1832 і 1863 років скасовуються католицькі монастирі, які були перетворені в парафіяльні костьоли чи православні монастирі. Потім конфісковуються за участь у «польських заколотах» магнатські резиденції, маєтки дробляться між численними спадкоємцями, перепродуються, переходячи найчастіше в руки російських поміщиків.

Н.Орда. Вінниця 1870-ті

Розвиток Вінниці пішов набагато швидше після будівництва в 1870 році поблизу міста залізниці Київ-Балта-Одеса. З'явилися фабрики і заводи, у місті стали будувати кам'яні будинки. Росли нові, правильно розплановані квартали на лівобережжі, у так званому Заваллі (за валами) або Замості, Забужжі — між рікою і залізницею.

На лівому березі розташований скромний одноповерховий будиночок, будиночок, що не відноситься до пам'ятників архітектури. Але ім'я людини, що народилася тут у 1864 році, відомо усьому світові. Двір перед будинком потопає в квітах, у центрі клумби — велика агава, що «цвіте, щоб умерти, і вмирає, щоб цвісти». Ці слова належатьМ.М.Коцюбинському, великому Сонцепоклонникові, що народився і жив тут тридцять три роки.