Дерев'яна церква Святого Миколая

Добре описаною у літературі і навіть зразком подільського стилю народної архітектури вважають старовинний храм Святого Миколая у Вінниці. А оскільки стоїть церква у кварталі з іменням Старе місто, то і її часто називають Староміською. До Бугу, як і до центру Вінниці, звідси – рукою подати. Але водночас ріка ніби є межею двох вимірів: тут – тиша, там – гамір великого міста.

На подвір’ї храму тихо і чисто. Пофарбовані у блакить дерев’яні стіни у ясну весняну погоду майже зливаються з бірюзою небес. Власне, храми й повинні єднати людей із небом, з Богом… Такі думки спадають на голову, коли приходиш у церкву не як один із туристів-пасажирів 40-місного автобуса, а сам. Та ще й пішки… Але, з іншої сторони, саме коли ти один, російська мова написів в українському храмі на Поділлі, згадки про ікону “святого царя-мученика” Миколи ІІ, ранять душу особливо сильно. І йдеться тут не про націоналізм, а про облуду: тиран – святим, вовк – війтом, лис – суддею, чуже – своїм! Чи можуть такі методи привести людей до Бога? Численні приклади з історії свідчать, що не можуть. Хіба ж не недбальство, владо- і честолюбність православних християн (і царя не в останню чергу) призвели до появи комунізму та атеїстичного режиму! То нащо людям голови крутити? Але тиха буря у голові влягається – заспокоюєш себе тим, що церкви не одну неправду пережили. І вистояли.

Згідно зі старовинною легендою, перша церква на місці сучасної Святомиколаївської постала у ХІІІ ст., коли у цю місцину, рятуючись від монголo-татарської навали, прийшли двоє монахів із Києво-Печерської лаври: Микола та Володимир. У нічному видінні їм явився святитель Миколай і сказав встановити хрест та церкву. Утім, про неї відомо дуже мало. Знати тільки, що постала біля схилу гори, на якій височів перший Вінницький замок, закладений ще наприкінці XIV ст. князем Федором Коріатовичем. Дослідник старовини М. І. Жарких, посилаючись на опис вінницького замку 1552 р., подає, що храм був тоді й заснований, адже у документі – перша згадка про попа Миколинського, який мав аж два двори, у той час, коли парохи чотирьох інших церков – по одному. Є також інформація, що у Староміській церкві вінчався кальницький (вінницький) полковник Іван Богун – один із найближчих соратників гетьмана Богдана Хмельницького і противник як польського, так і московського панування в Україні. Власне, за це його поляки й розстріляли у лютому 1664 р.

Саму ж церкву спалили поляки. Та городяни на її місці звели нову, свідченням чого є напис на одвірках південних дверей будівлі:

“Старанием ктитора Антона Постельника во имя Отца и Сына и Святаго Духа Аминь. Сооружился храм сей Святителя Христова Николая року Божия 1746 месяца апреля 11 дня”.

Коротку характеристику храму подавали Г. Павлуцький у 1905 р., Д. Малаков у 1982 р. та упорядники праці “Памятники архитектуры и градостроительства УРСР” у 1986 р. Останній опис – найлаконічніший:

“(Старе місто, вул. Маяковського, 6). Про спорудження церкви свідчить напис на різній лиштві південних дверей. У ХІХ ст. підведений кам’яний фундамент. Дерев’яна, тризрубна, триглава. Характерною особливістю церкви є те, що зруби мало відрізняються за висотою. Довкола церкви влаштоване опасання у вигляді аркади-галереї. Із заходу до пам’ятки прилягає невисокий прямокутний об’єм з чотириколонним портиком. Усі зруби восьмикутні, перекриті бароковими банями з перехватами на восьмериках із одним заломом, увінчані декоративними цибулеподібними главами. В інтер’єрі бабинець відділений від центрального зрубу двоярусною аркою-вирізом простого, але виразного малюнка. Внутрішній центральний простір розгортається увишину до основи глави… Поряд є дзвіниця, розташована на південний-схід від церкви. Дерев’яна, квадратна у плані, двоярусна, з шатровим завершенням. Перший ярус кам’яний, укріплений контрфорсами, другий – каркасний, обшитий (дошками – прим. ред.)”.

Ще на початку ХХ ст. Г. Павлуцький зауважив, що підлога середнього зрубу вища за підлогу західного на 4 вершки, а солея піднята над підлогою середнього зрубу на дві сходини.

“Кожний із трьох зрубів зроблений у формі башти. Таким чином споруда церкви, як і всі малоруські храми, не тільки за планом, але й своїм зовнішнім виглядом розділяються на три ніби самостійні частини; кожна з цих частин представляє із себе знову-таки цілий ряд восьмикутних зрубів, що піднімаються (увись – ред.)”.

Минуле збереженого до наших днів храму відоме набагато краще, аніж першого. Та це не врятувало його від численних спекуляцій. Так, починаючи опис пам’ятки, Д. Малаков зауважив, що “у забудованому трьома католицькими монастирями, численними заїжджими дворами і лавками Новому місті у XVIII ст. не знайшлося місця для парафіяльної церкви, і її поставили за рікою, у Старому місті, нижче тієї гори, де був перший замок”.Услід за радянським автором повторюють твердження про таку “образу” для православних і наші сучасники. Мовляв, – не допускали католики! Одначе, природнішим, вочевидь, був би погляд, що церкву українці ставили там, де жили самі, у Старому кварталі Вінниці. І це ще раз підкреслює згуртованість місцевого населення – не сполонізувалися, не допустили зведення на місці церкви костелу, як це сталося не в одному старому селі чи містечку Засяння, Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя. Але на стійкості міщан зіграла третя сторона – Росія. Імперія оголосила, що буде захищати православних. Причому захищали навіть там, де не просили. Приміром, парафія Святомиколаївської церкви у Вінниці наприкінці XVIII ст. уже була греко-католицькою.

“Храм захопили уніати. Але у 1772 році правлячий Балтський вікарний єпископ Іов висвятив для Вінницької церкви Святителя Миколая священика Петра Сокальського. Того ж року козаки попід руки вивели із храму уніатського священика Михея Богоцького. Так храм було звільнено від уніатів”, — читаємо у книжечці “Храму святителя Миколая Чудотворця у Вінниці – 265 років”, яку всього за 10 грн. можна купити у самій церкві.

Тут немає згадок про те, що незважаючи на подібні докази “відданості” козаків, імператриця Катерина ІІ лишень через три роки, у 1775-му, звеліла зруйнувати Запорізьку Січ, а указом від 3 травня 1783 р. запровадила панщину, перетворивши тих козаків у кріпаків.

Уже у 1905 р. храм святого Миколая стояв під бляхою, хоча первісним матеріалом покрівлі була традиційна в Україні гонта. У 1910 р. церкву у Старому місті відвідав російський цар Микола ІІ.

“Майбутньому цареві-мученику дуже сподобався спів хору, а одній з півчих (Постоловській) за прекрасний спів він подарував золотий хрестик,” читаємо далі у книжечці.

Із 1912 р. парохом храму св. Миколая був секретар місцевої єпархії протоєрей Хома Мефодовський. Священика арештовували у 1923, 1928 і 1937 рр. Востаннє його забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 р. Пароха поховали у братській могилі на Хмельницькому шосе у Вінниці. Саме на згадку про нього на подвір’ї біля церкви, неподалік вівтаря, стоїть кам’яний хрест.

Храм замкнули від віруючих у 1960-х. Натомість у ньому розташували музей. У 1970 р. пам’ятку реставрували.

“Відновлені первісна конструкція завершень, гонтове покриття, різьба на лиштві західних дверей. У первісних формах відреставрована аркада-галерея. Пам’ятка – один із кращих зразків подільської школи народної архітектури,” — написали у відповідному місці книги “Памятники градостроительства и архитектуры”. Але храм не служив за призначенням, і тільки у 1990 р. влада погодилася віддати його віруючим. Справу затягували, а зрушило з місця все тільки після того, як парафіяни зачинилися усередині та ще й заручників взяли. Відтак першу Літургію відслужили 12 вересня 1990 р. Після того церкву оновили і повернули в неї чудотворну ікону св. Миколая, котру за радянських часів зберігали у церкві св. Івана Богослова, що на Малих хуторах у Вінниці. А нещодавно церкві подарували ще одну ікону святителя з Мир Лікійських – деталі її минулого поки невідомі. Святиня відкрита щодня, тут раді як місцевим, так і приїжджим. От тільки молитися до святого Миколая, як подає згадана брошурка, потрібно російською… Чому – не пояснено. Жодної української молитви на 34-х сторінках немає.

Джерела і література

1. Богун Іван // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т. 1. – К. : Глобус, 1993. – С. 147.
2. Малаков Д. В. По Брацлавщине. – М. : Исскуство, 1982. – С. 28-30.
3. Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – Т.2. – К. : Будівельник, 1986 . – С. 10.
4. Грозна Н. З. Храму святителя Миколая Чудотворця у Вінниці – 265 років. – Б. р., Б. в. – 34 с.
5. Описаніе Винницкаго замка: 1552 // Архивъ Юго-Западной Росіи. – Ч. VII. – Т.1. – К. : Типографія Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1886. – С. 598-611.
6. Павлуцкий Г. Г. Деревянные и каменные храмы. – К., 1905. – С. 82-83.
7. Вінниця. Миколаївська церква (на Старогородці), 1746 і дзвіниця ХІХ ст. [Електронний ресурс] // Код доступу: https://www.derev.org.ua/vinn/vinnytsya.htm
8. Жарких М. І. Храми Поділля [Електронний ресурс] // Код доступу:https://www.myslenedrevo.com.ua/studies/xramypod/09vinnycja.html
9. Храм Святого Миколая [Електронний ресурс] // Код доступу:https://www.poiradar.com.ua/poi/15815/Vinnitsa-357/Sightseeings_Architecture_Churches