ТЕЛЕФОН І РАДІО (ІСТОРИЧНИЙ НАРИС)
На поч. ХХ ст. у Вінниці почала працювати телефонна станція на номерів і два телефони-автомати: на залізничному вокзалі і в міському суді. На перших порах вона обслуговувала державні установи, великі підприємства та їх власників. Зберігалося листування між подільським губернатором, начальником Кишинівського поштово-телеграфного округу, товариством російських інженерів-електриків про облаштування у Вінниці телефонної мережі. Було складено список осіб і закладів міста тих, котрі підлягали телефонізації. Цікаво, що у Циркулярі Міністра Внутрішніх справ про порядок складання списку абонентів телефонного зв’язку Вінниці, нараховувалося 43 абонента. Серед них такі установи: бюро сільського господарства (товариства), поліцейські дільниці, повітовий справник, міська управа, окружна лікарня, центральна аптека, цегельний завод Мар’яновського, аптечний склад, п’ять готелів («Бель-вю», «Франція», «Центральний», «Європейський», «Гранд Готель»), маслобійний завод, міська лікарня, реальне училище. Серед приватних осіб стати абонентами виявили лікарі Шафір, Маковськний, Зеленай; гласні міської думи К. Подлевський, Б. Л. Ліщинський, Чагін, Л. Сапіра і Беренштейн). Серед тих, хто хотів отримати концесію розгорнулась серйозна конкурентна боротьба. Так, серед них свої послуги запропонував підприємець із Бердичева С. Зусман, котрий був представником швейцарської фірми «Дюфур і Ко» влаштував у міст телефонну мережу, яка на той час обслуговувала 130 телефонів; зацікавився співпрацею з вінницькою владою електротехнік із Санкт-Петербургу М. В. Ілященко з товариства «Володимирська електрична станція». Ще у вересні 1903 р. він цікавився, «… в якому стані знаходиться справа по заяві щодо влаштування телефонів в м. Вінниці»: свої послуги запропонувало також інженерне бюро Розеня з м. Києва. Так, в січні 1904 р. Розень просить міську думу»... дозволити... лаштування і експлуатацію телефонів у Вінниці на концесійних засадах на 25-30 років». Були й інші пропозиції. Міська влада обрала проект інженера Фазли. Він досить оперативно взявся до справи, і вже в липні 1906 р. телефонний зв’язок у Вінниці діяв. Але, надійшла скарга до Вінницької міської управи від повітового справника»: «… телефонною мережею в м. Вінниця в теперішній час з’єднані військові казарми, майже всі приватні заклади і посадові особи, крім поліцейського управління і моєї квартири». Мотивуючи «… нинішніми тривожними часами і ставлячи на перший план інтереси безпеки громадян Вінниці» справник просить прискорити можливість встановлення телефонів. Інженер Фазли дуже оперативно виконував усі замовлення (щодо вибору місця для стовпів та інших телефонних споруд на площах і вулицях міста). Під час будівництва трамвайної колії у 1913 р. частину дротів замінили підземними кабелями. Тариф оплати за користування телефоном був розмірі 10 коп. за кожну версту. У 1913 р. телефонний зв’язок з’єднував місто зі Жмеринкою та Літином. Інженер-електрик М. В. Фазли зробив все, щоб телефонна мережа
обслуговувала не тільки Вінницю, але й Гнівань, Сутиски, Тиврів, Дзвониху і Михайлівку. Через відсутність матеріалів та коштів двопровідну систему було переведено на одно провідну, а це, ясна річ, не могло забезпечити нормального телефонного зв’язку, Тільки у 1925 р. почалося переустаткування всієї телефонної системи у Вінниці, внаслідок чого був налагоджений нормальний телефонний зв’язок не дише в межах міста, а й з районними центрами Вінницького округу. В кінці 20-х рр. почалася радіофікація міста. Популяризації радіо сприяло вінницьке товариство «Друзі радіо», яке заснувалося в лютому 1925 р. Цікаво визнати, що в 1927 р. у місті нараховувалось лише 29 радіоприймачів. [2] Невід’ємним елементом культурного життя міста стало радіо, яке В. І. Ленін називав газетою без паперу і відстані. В 1930 р. (березень) у Вінниці почав працювати міський радіовузол. Кількість радіоточок з року в рік збільшувалася. В 1932 р. у місті було лише 1049 радіоточок, а в 1940 р. – 11 тисяч. В 1932 р. був створений радіокомітет, а в травні 1933 р. почала функціонувати вінницька радіостанція. Радіомовлення міцно ввійшло у побут вінничан. У Вінниці зведено телевізійну ретрансляційну станцію з приймальною щоглою заввишки 359 метрів. Це найпопулярніший ретранслятор на Україні і водночас опорний пункт радіорелейної лінії, що йтиме з Москви на південь. Крім програм Московської та Київської телестудій, по одному з 12 каналів цієї лінії можна буде дивитися передачі з столиць союзних республік та країн народної демократії. Потужність автоматичної телефонної станції зросла за останні роки на 1000 номерів. В 1963 р. розпочалось будівництво нової АТС на вулиці Соборній. На Вінницькому центральному телеграфі встановлено фототелеграф. За допомогою цього апарату на далекі відстані передаються не лише листи та телеграми, а й креслення, фотокартки. Надалі потужність радіомовної станції Вінниці зростає. У 1990 р. з питанням: «Скільки у Вінниці таксофонів?» – звернувся С. Матохнюк до начальника таксофонів (дільниці) МТМ Килимника В. В. З’ясувалося, що їх по місту розташовано понад 1000 одиниць. Багато це чи ні? Мабуть що мало. Через кожні 500-800 метрів повинен на той час бути хоча б один таксофон. Але вінничани знають як ця норма в кілька разів перекривається у центральних районах міста, як її не дотримуються на околицях, пояснюючи недостатньою кількістю телефонних ліній: адже на порожньому місці не поставиш таксофон. Великої шкоди задали в т і часи телефонні хулігани. Тільки за рік було пошкоджено 320 таксофонів. Дійшло до того, що самі робітники міської телефонної мережі почали обладнувати таксофони сигналізацією і хімічним захистом у вигляді патрона з червоною фарбою. Було й таке, що таксофон робив тільки три хвилини при розмові, але вінничани знали, що коли таксофон вимикається посеред розмови, винен в цьому не зв’язок або АТС. Закінчилися ваші три хвилини, треба просто кинути ще дві копійки, і знову набрати номер або кинути їх завчасно, перед вимиканням.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вінниця. Історичний нарис. / Головний редактор проф. Подолинний
А. М. – Вінниця: Книга-Вега, 2007.
2. Вінниця. Історичний нарис. – Вінниця: Книжково-газетне
видавництво, 1964.