Добре описаною у літературі і навіть зразком подільського стилю народної архітектури вважають старовинний храм Святого Миколая у Вінниці. А оскільки стоїть церква у кварталі з іменням Старе місто, то і її часто називають Староміською. До Бугу, як і до центру Вінниці, звідси – рукою подати. Але водночас ріка ніби є межею двох вимірів: тут – тиша, там – гамір великого міста.
На подвір’ї храму тихо і чисто. Пофарбовані у блакить дерев’яні стіни у ясну весняну погоду майже зливаються з бірюзою небес. Власне, храми й повинні єднати людей із небом, з Богом… Такі думки спадають на голову, коли приходиш у церкву не як один із туристів-пасажирів 40-місного автобуса, а сам. Та ще й пішки… Але, з іншої сторони, саме коли ти один, російська мова написів в українському храмі на Поділлі, згадки про ікону “святого царя-мученика” Миколи ІІ, ранять душу особливо сильно. І йдеться тут не про націоналізм, а про облуду: тиран – святим, вовк – війтом, лис – суддею, чуже – своїм! Чи можуть такі методи...